Головна
Соціологія || Фінанси || Економіка || Юриспруденція
Адміністративне право / Арбітражний процес / Земельне право / Історія держави і права / Історія політичних і правових учень / Конституції країн / Міжнародне право / Податки та оподаткування / Право / Прокурорський нагляд / Слідство / Судочинство / Теорія держави і права / Кримінальне право / Кримінальний процес
ГоловнаЮриспруденціяМіжнародне право → 
« Попередня Наступна »
Каламкарян Р.А., Мигачев Ю.И.. Міжнародне право, 2004 - перейти до змісту підручника

2.ИСТОЧНИКИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА


Під джерелом міжнародного права розуміється форма ви ражения і закріплення норми міжнародного права. Необхідно зазначити, що згідно ст. 38 Статуту Міжнародного суду «Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі між дународного права, застосовує:
а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, визначено визнані сперечаються державами;
б) міжнародний звичай, як доказ загальної прак тики, визнаної в якості правової норми;
в) загальні принципи права, визнані цивілізованими на ціями;
г) судові рішення і доктрини найбільш кваліфікований них фахівців з публічного права різних націй качест ве допоміжний засіб для визначення правових норм ».
У теорії міжнародного права основними джерелами при знаються міжнародний договір і міжнародний звичай.
Під міжнародним договором розуміється угода між державами або іншими суб'єктами міжнародного права, за винятком у письмовій формі, з приводу встановлення, зраді ня або припинення взаємних прав та обов'язків. Кількість договірних норм величезне, і в практиці найчастіше доводиться мати справу з цими нормами.
Під міжнародним звичаєм згідно ст. 38 Статуту Між народного суду розуміється доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми. Звичайні норми склади вають в міжнародній практиці і визнаються суб'єктами між дународного права як обов'язкове правило поведінки. Від оби чаю слід відрізняти звичаю, тобто правила міжнародної ввічливості та етикету.
Договірний процес створення міжнародно-правових норм є головним і має ряд переваг у порівнянні з процес сом створення звичайних норм. Останній відбувається повільно, і його результати часто неясні; договірний процес відбувається швидше. Крім того, і це дуже важливо, в договірному процесі є можливість обговорення створюваних норм, їх чіткого формулювання, взаємних поступок і т. д. Договірний процес - більш ефективний спосіб зміни відносин між государст вами, і тому в даний час, коли виникає необхідність
вирішення тих чи інших міжнародних проблем, вдаються, як правило, до міжнародного договору.
Однак і звичай продовжує відігравати чималу роль у розвитку міжнародного права. Причому слід підкреслити, що воно в на-варте час відбувається шляхом взаємодії договірного і звичайного процесів створення норм.
Міжнародний звичай іноді сприяє розширенню сфе ри дії норм міжнародного договору. Як приклад можна назвати Женевський протокол 1925 року про заборону застосування ня хімічної і бактеріологічної зброї. Учасниками це го договору є далеко не всі держави, але безсумнівно, що його норми є норми загального міжнародного права, визнані як такі всіма державами і зобов'язань тельно для всіх держав. Мабуть, такий же процес відбува ходить зараз з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р. Офіційно учасниками цієї Конвенції є не всі держави, але, як показує практика, все більше стверджує ся визнання її положень як норм загального міжнародно го права, обов'язкових для всіх держав.
Міжнародний правопорядок на основі верховенства права передбачає виконання всіма державами світового пові щества своїх міжнародних зобов'язань незалежно від ис точника їх виникнення (міжнародні конвенції, междуна родний звичай, загальні принципи права) з урахуванням вимог принципу сумлінності. Міжнародний звичай як джерело міжнародного права поряд з міжнародними конвенціями і загальними принципами права застосовується Міжнародним судом при винесенні їм свого рішення.
По спільного розуміння доктрини і практики міжнародного права, термін «звичай» включає в себе два різних розуміння досліджуваного інституту.
По-перше, це процес створення норми права. По-друге, мова йде про утвореної в результаті даного процесу юридичній нормі, яка відтепер отримує назву звичайної норми. Таким чином, в одному випадку можна говорити про міжнародний нормо-проізводетве, а по-другому - про матеріальному продукті створення норм - юридично обов'язковому правилі поведінки у формі ме-ждународного-правової звичайної норми. На виконання ст. 38 в тому випадку, коли суд «застосовує міжнародний звичай», ми маємо справу з уже відбулася звичайно-правовою нормою, а якщо здійснювала-

ЮО вляется «доказ загальної практики, визнаної в качест ве правової норми », то в наявності процес нормопроізводства, при якому відбувається вироблення нової звичайно-правової норми. З урахуванням двостороннього значення і передбачається здійснити розгляд міжнародного звичаю як одного з джерел міжнародного права.
А. Зазвичай-правовий процес нормотворчості утворюється як результат злиття двох елементів. Перший полягає в підтвер ждающего здійсненні певних актів, що позначаються як прецеденти. У цьому і полягає матеріальний елемент міжна родного звичаю - звичай. Другий утворюється через переконання, що припускає, що здійснення цих актів є необхід мим в порядку обов'язкового розпорядження права. Така суть «психологічного» елемента opinio juris et necessitatis (міжна-рідне згоду і визнання певної події). Материаль ний елемент у формі звичаю стає обов'язковою нор мій при з'єднанні з «психологічним» елементом у вигляді opinio juris.
У порядку розкриття змісту матеріального елемента сле дме встановити коло суб'єктів, задіяних у процесі зви ного нормопроізводства. Це - держави як основні суб'єктів ти міжнародного права і міжнародні організації як про похідні суб'єкти міжнародного права. Акти держав, що утворюють собою матеріальний елемент, різноманітні за своїм характером. Сюди входить весь коло актів зовнішньополітичних ве домств, включаючи офіційні декларації, дипломатичні кор респонденції, рішення і практика органів виконавчої вла сти, постанови міжнародних та національних судів. Так, наприклад, у справі Інтерхандель Міжнародний суд у своєму рі нии від 21 березня 1959 р. в якості матеріального елементу взяв до уваги акти, що здійснюються в порядку забезпечення дипломатичних чеський захисту.
Міждержавні акти у формі угод можуть созда вать собою прецедент. У справі про континентальний шельф Північного моря Данія і Голландія в плані підтвердження своєї загальної пози ції намагалися забезпечити протівопоставімость стосовно ФРН зафіксованого в п. 2 ст. 6 Женевської конвенції 1958 про континентальний шельф принципу рівного отстояния на тому осно вании, що останній прийняв характер звичайно-правової норми. Міжнародний суд у своєму рішенні від 20 лютого 1969 р., допус-
кая можливість перетворення договірної норми в зазвичай-пра-/ 0 / вовую, відкинув вже не за формою, а по суті допустимість примі нения даного принципу стосовно ФРН, оскільки він не став звичайною нормою міжнародного права і тому не може бути покладений в основу делімітації кордонів континентального шельфу між сперечаються сторонами.
Визнаючи можливість утворення міжнародно-правової норми на основі односторонніх або двосторонніх актів у формі юридично значущої поведінки держав, доктринальний і практичний інтерес викликає проблема допустимості актів пас сивного поведінки держав в плані конституювання звичайно-правової норми. Міжнародні судово-арбітражні органи у своїх постановах заявляли, що акти пасивної поведінки го сударств у формі утримання від вчинення певних дейст вий можуть служити в якості основи при формуванні звичайно-правової норми. Так, у рішенні від 7 вересня 1927 р. у справі «Ло-тус» Постійна палата міжнародного правосуддя висловилася позитивно по суті, але відкинула за формою можливість кон стітуірованія у вигляді звичайно-правової норми практики утримайтеся ня від порушення кримінальної переслідування з боку дер дарств інших, ніж держава прапора. Висловлюючись в цьому ж сенсі, Міжнародний суд у рішенні від 18 грудня 1951 по справі про рибальство визнав допустимість існування в області делімітації територіального моря двостороннього звичаю на ос нове активної поведінки Норвегії та здійснюваного в його розви тії пасивної поведінки (у формі тривалого утримання від заяви протестів) з боку Англії.
Крім практики держав, в якості конститутивних еле ментів звичаю можуть виступати судові та арбітражні рішення. Постійна палата міжнародного правосуддя та Міжнародний суд у своїх рішеннях по конкретних справах визнавали постанов лення попередніх їм судових і арбітражних органів в ка честве конститутивних елементів звичаю. Так, Постійна палата міжнародного правосуддя у своєму консультативному висновку від 16 травня 1925 у справі польської поштової служби в Данцігу сси лалась на арбітражне рішення Постійної палати третейського суду від 22 травня 1922 р. по справі про благочестивих фондах Каліфор нії, а в рішенні від 5 квітня 1933 у справі про Східної Гренлан дии зробила посилання на арбітражне рішення Постійної палати третейського суду від 4 квітня 1928 р. за справі Пальмас. У цілому ж

102 посилання на «міжнародну арбітражну практику» присутній у вирішенні Постійної палати Міжнародного правосуддя від 26 липня 1927 р. за справі Чіржове. У тому, що стосується головного доль ного органу ООН, то тут можуть бути наведені такі при заходи. Так, посилання на рішення Постійної палати міжнародного правосуддя від 30 серпня 1924 у справі Мавромматіса була осу ществлена в рішенні по справі Ноттебома від 6 квітня 1955 р., в рі нии від 12 квітня 1960 р. за справі про право проходу через територію Індії , у вирішенні від 21 грудня 1962 р. за справі про Південно-Західній Африці, у вирішенні від 5 лютого 1970 р. по справі про Барселонської компанії.
По завершенні встановлення суб'єктивного складу учасників процесу звичайного нормопроізводства перейдемо до розгляду потенційних областей поширення практики, що служить в якості матеріального елементу звичайної норми. Таких областей дві: в часі і в просторі.
Підтвердження практики через її повторення в часі представляється невід'ємним фактором інституалізації звичаю. Тре бованіе повторення прямо випливає з рішень Міжнародного суду і арбітражу. Так, у рішенні Постійної палати Междуна рідного суду від 17 серпня 1923 р. за справі «Вімбледен» Суд гово рить про «постійної міжнародній практиці», а в рішеннях Між дународного суду від 20 листопада 1950 р. - про право притулку та від 26 листопада 1960 р. - про право проходу через територію Індії йдеться про практику «постійною і однакової». Змістовне виконання поняття однаковості, відзначають вчені, визначається через узгодження послідовно наступних один за одним ак тів, які в принципі повинні бути схожими. За відсутності такого однаковості-узгодження говорити в реальному контексті про повторення вже не доводиться. Відповідно в разі, коли, прецеденти, здійснені в рамках поведінки одних дер жав, наштовхуються на протилежні акти інших дер жав, створення звичаю ускладнюється. При всій відносності вимоги однаковості існують загальні встановлюють критерії, вироблені судовою практикою. Загальновизнаним прикладом тут служить згадане вище рішення Міжнародно го суду від 20 листопада 1950 про право притулку, в ньому «частота» прак тики замінила собою її «сталість», що, по суті, є не чим. іншим, як уточненням. Фактор часу при створенні звичаю пов'язаний з вимогою підтвердження практики в просторі.

Коли йдеться про звичай стосовно до певної групи ПдЗ держав, тоді ми говоримо про звичай особливого порядку, тобто про ре регіональному звичаї. У тому випадку, коли задіяні всі держа ви світу, перед нами вже універсальний звичай.
Стаття 38 Статуту Міжнародного суду згадує тільки все загальний звичай, підтверджуючи собою існування «спільного між народного права», розуміння, якого вперше введено в науковий обіг у вирішенні Постійної палати міжнародного правосуддя від 26 травня 1926 по справі «Про німецьких інтересах у Польській Верхньої Сілезії». Відсутність згадки в ст. 38 регіональних звичаїв ніяк не означає відмову в їх визнанні. Міжнародний суд підтвердив можливість існування регіонального звичаю в наступних своїх рішеннях: у рішенні від 20 листопада 1950 р. у де ле про притулок; в рішенні від 27 серпня 1952 р. у справі про права гра ждан США в Марокко; в рішенні про право проходу через терито рію Індії. В останньому випадку Суд особливо відзначив можливість існування двостороннього звичаю. У тому, що стосується всеоб щих звичайно-правових норм, ст. 38 Статуту ясно показує, що практика повинна бути загальною, а не одностайною. Міжнарод ная судова практика завжди дотримувалася такої точки зору. Так, у справі про континентальний шельф Північного моря міжнародними суд порахував, що практика має бути «широкої і по су ществу однакової» за умови участі «тих держав, чиї інтереси особливо порушені». Наприклад, якщо мова йде про междуна рідному морському праві, участь головних морських держав представ ляется достатнім. Разом з тим така участь вважається необ-дімим, оскільки тільки ці держави здатні забезпечити застосування сформувалася нової норми.
Будь-яке держава, що є стороннім по відношенню до прецеденту, зберігає право виступати проти звичаю і тим самим перешкодити його створення. Міжнародний суд у своєму рішенні про рибальство від 18 грудня 1951 між Англією та Норвегією се ред іншого визначив, що правило про встановлення ширини терри торіального моря в 10 миль від берега не могло становити собою загальну звичайну норму, протівопоставімую Норвегії, і в раз вітіі цього не може бути застосоване до Норвегії, по скільки вона завжди опиралася будь-якій спробі застосувати його до норвезького узбережжя.
 За обставин, коли мова йде про особливі звичаї, одностайна згода на створення двостороннього звичаю представ-

 і04 ляется логічним рішенням ситуації. У цьому плані свідченням ють рішення від 12 квітня 1960 р. за справі про право проходу через тер-ритор Індії та рішення від 27 серпня 1952 по справі про гражда нах США в Марокко. У тому, що стосується регіональних звичаїв, видається обгрунтованим зробити висновок про те, що чим вже коло зацікавлених держав, тим більш значущим стає правило про одностайність.
 У розвитку предмета дослідження перейдемо до розгляду так званого психологічного елемента звичаю. Ми маємо на увазі переконаність у правомірності та необхідності (opinio juris sive necessitates). Статут Міжнародного суду заявляє про всеоб щей практиці, «визнаної як правової норми». Між народний суд і Постійна палата міжнародного правосуддя, кожен зі свого боку, висловлювалися в жорсткому режимі в від носінні вимоги присутності opinio juris при констатації але виття норми звичаєвого міжнародного права. У рішенні про конти нентального шельфі Північного моря від 28 лютого 1969 говорить ся про наявність загального «визнання існування правової норми або юридичної зобов'язання». У рішенні від 7 грудня 1927 р. за справі «Лотус» йдеться про «переконаності в наявності обязанно сти». Свідомість наявності юридичного зобов'язання на відміну від мотивів ввічливості, справедливості чи моралі представляє зі бій, відзначають на цей рахунок вчені, достатньо реальний фактор, і практика держав визнає відмінність між зобов'язанням і традицією. Концептуально міжнародний звичай за ступенем приписи обов'язковості певної поведінки відрізняється від звичаю. Якщо міжнародний звичай містить в собі юри діческі однозначне за своїм характером встановлення за зобо тельному поведінці в порядку повинності, то звичай, не володіючи такою якістю міжнародного звичаю, осуществля ється в рамках міжнародної ввічливості. Розуміння обязатель ності за своїм змістом видається реальною категорією, яка встановлюється судом на основі об'єктивної оцінки пове дення суб'єктів. При цьому тягар доведення існування оби чаю, так само як і його відсутності, лежить на заявника.
 Міжнародний суд, висуваючи вимоги присутності opinio juris et necessitatis (міжнародне згоду і визнання визна ленного звичаю) як неодмінної умови виникнення нової норми звичаєвого міжнародного права, проводить, як це видно з рішення у справі про континентальний шельф Північного

 моря, чітку межу між звичайно-правовою нормою в розумі-Ю5 нии юридичного зобов'язання і правилами ввічливості, целесо образності чи традиції.
 За констатації завершення процесу формування норми зви ного права Міжнародний суд застосовує її у своїй практиці. Проблема дослідження переходить в область вивчення самої норми звичаєвого міжнародного права.
 Б. Норма звичайного міжнародного права відіграє существен ную роль в міжнародному правопорядку. Розвиток міжна родного звичайного права бере початок з таких областей, як дипломат тичне право, морська навігація, право збройних конфліктів. Крім цього, сфера дії звичайного права поширювалася на інші області: міжнародний арбітраж, міжнародна від-відповідальних, право міжнародних договорів. Принцип pacta sunt servanda (договори повинні дотримуватися) має зазвичай-пра вовое походження. Сама процедура формування звичаю регу формулюється через звичай. Тим самим можна говорити, що норми ме ждународного звичайного права утворили собою інституційно-правову складову міжнародного співтовариства протягом тривалого шляху його становлення. І зараз, після розпочатого з двох Гаазьких конференцій миру 1899 р. і 1907 процесу розвит ку конвенційних норм, міжнародний звичай нарівні з між-народного договором відіграє істотну роль в системі сучас менного міжнародного права.
 Говорячи про значення міжнародного звичаю як джерело сучасного міжнародного права, виникає природне під прос про доктринальне обгрунтуванні способів створення норм зви ного права. Відповідно до першої теорії звичай утворюється через мовчки лівое угода держав. Визнаючи допустимим можливість застосування цієї теорії відносно двосторонніх або локальних звичаїв, теорія «мовчазної угоди» як обгрунтування обра тання звичаю не рахується прийнятною щодо загальних звичаїв. Загальні звичаї, як відомо, діють і щодо нових держав, що не дали з причини свого виникнення зі гласия на його освіту. Саме дана обставина і робить теорію «мовчазної угоди» ущербної і тому неприйнятний мій при поясненні юридичної основи виникнення звичаю.
 Теорія «освіти звичаю через колективне правосвідомість» представляється з наукової точки зору реалістичної, оскільки логічно вписується в саму конструкцію побудови звичаю.

 106 Тим самим opinio juris тут не констатація норми права, яка існує вже, а визнання існування норми в процесі фор мування, яка може стати нормою позитивного права тільки по завершенні подтверждаемой серії прецедентів. Це підтвер ждение, здійснюване поза всякою залежністю від правила взаим ності, проявляє себе у формі колективного правосвідомості.
 Як джерело сучасного міжнародного права, міжна родний звичай нарівні з міжнародною конвенцією застосовується Міжнародним судом при вирішенні переданих йому суперечок. У цьому їх рівнозначність в міжнародному правопорядок з точки зору науки і практики підтверджена. Що стосується внутрішнього правопорядку, то тут формула «міжнародне право складає собою частину права країни» визнана в конституційному плані мно шими державами світу. Так, наприклад, в Конституції РФ 1993 р. записано: «Загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації являють ся складовою частиною її правової системи» (п. 4 ст. 15). Закріплена ня міжнародного звичаю в рівнозначному якості з междуна рідний конвенцією в системі сучасного міжнародного права і внутрішньому правопорядок держав передбачає їх спільне регулятивний вплив на весь комплекс взаємовідносин дер дарств. Приписи належної поведінки, встановлені між народним звичаєм або міжнародною конвенцією, підлягають ис-полнению на основі принципу сумлінності. Таке загальне тре бованіе сучасного міжнародного права.
 Як вже зазначалося вище, до числа джерел міжнародного права ст. 38 Статуту Міжнародного суду відносить загальні принци пи права, визнані цивілізованими націями. У літературі є велика відмінність думок з питання про характер і значення загальних принципів права в міжнародному праві. Можна вважати, що загальні принципи права - це загальні юридичні правила, вича використовуються при застосуванні конкретних правових норм, що визначають права і обов'язки суб'єктів права. Багато хто з об щих принципів, якщо не більшість, прийшли з римського права.
 Як приклади загальних принципів права, які застосовуються в міжнародному праві, можна назвати: «auditur et altera pars» або «audi alteram partem» (вислухаємо і іншу сторону); «res judi cata» (питання, остаточно вирішене судом і тому не підлягає щий розгляду знову тим же судом або судом паралельної

 юрисдикції); «aut dedere aut punire» (або видай, або покарай); 107 «aut dedere aut judicare» (або видай, або суди); «nemo plus juris transferre potest guam ipse habet» (ніхто не може передати друго му більше прав, ніж він сам має); «actore поп probante reus absolvitur» (тягар доказів покладається на сторону, пред'явнику вившись позов); «ех injuria поп oritur jus» або «ех injuria поп oritur actio» (порушення права не створює права). Представляється, що принципи справедливості і неприпустимість зловживання пра вом теж можна віднести до загальних принципів права.
 При цьому треба мати на увазі, що далеко не всі принципи пра ва, властиві національним правовим системам, можуть бути при меніми в міжнародному праві і стати, таким чином, його ча стю.
 До допоміжних джерел міжнародного права відно сятся рішення міжнародних організацій, рішення междуна рідних судів, а також доктрина міжнародного права.
 Говорячи про рішення міжнародних організацій як джерела міжнародного права, необхідно відзначити, що ряд з них мають обов'язкову силу (наприклад, деякі рішення ООН), інші мають рекомендаційний характер. Відмінність цього процесу утворення норм від договірного складається головним обра зом в тому, що резолюції міжнародних організацій, прийняті більшістю голосів її членів, стають обов'язковими для всіх членів організації.
 Деякі резолюції міжнародних організацій є частиною договірного процесу створення норм міжнародного пра ва. До них відносяться резолюції, за допомогою яких междуна рідні організації приймають тексти міжнародних догово рів.
 Багато резолюції служать як би відправним пунктом для до говорная процесу. Так, Загальна декларація прав людини 1948 р. стала вихідним пунктом для вироблення двох пактів про права чоло століття. Декларація про ліквідацію всіх форм расової дискримінації ції, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН в 1963 р., стала ис вихідним пунктом для відповідної конвенції, Декларація правових принципів діяльності держав з дослідження і використання космічного простору поклала початок ство рення договору з цього питання. Можна сказати, що в практиці ме ждународного організацій рекомендації часто приймаються в тих випадках, коли держави ще не готові взяти на себе дого-Ьорйме зобов'язання,

 108 Можна виділити чотири різновиди рішень междуна рідних організацій:
 а) Рішення з процедурних і технічних питань, кото риє, як правило, створюють норми, обов'язкові для членів даної організації. Так, на підставі ст. 21 Статуту ООН Генеральна Асамблея встановлює свої власні правила процедури, обов'язкові для держав. Відповідно до ст. 30 Статуту Ме ждународного суд складає регламент, який визначає порядок виконання ним своїх функцій. Подібні норми містяться поч ти у всіх конвенціях і угодах, що засновують международ ні організації або органи. Крім того, деякі з таких між родного організацій приймають постанови по техніч-ським питань. Такі постанови створюють норми, що містять елементи правової та технічної регламентації, обов'язкові для договірних держав.
 б) Рішення, що приймаються з найважливіших питань міжна рідних відносин, обов'язкова сила яких випливає непо средственно з установчого акта. Подібні рішення має пра во виносити, зокрема, Рада Безпеки, їм підпорядковуються члени Організації Об'єднаних Націй відповідно до ст. 25 Статуту ООН. Не буде перебільшенням сказати, що юридичні акти Ради Безпеки не мають собі рівних за важливістю і по зобов'язує силі в практиці діяльності інших міжнарод них організацій.
 в) Рішення, зобов'язує сила яких випливає із загальних принципів і норм міжнародного права. Відомо, що в своїй більшості рішення Генеральної Асамблеї ООН носять харак тер рекомендацій, які члени ООН має право прийняти до руково дству або вважати для себе неприйнятними. Однак поряд з по добного роду рішеннями Генеральна Асамблея приймає і та кі, які мають зобов'язуючий характер. У даному випадку мова йде про такі рішення, які конкретизують загальновизнані імперативні принципи і норми міжнародного права і направ лени на їх практичну реалізацію. Такий характер носять грудня Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам, Резолюція про загальне і повне роззброєння, резоли ція про затвердження принципів міжнародного права, визнаний них Статутом Нюрнберзького трибуналу і його вироком, Декла рація правових принципів діяльності держав з дослідження нию і використання космічного простору , Резолюція про

 неприпустимість втручання у внутрішні справи держав і на-/ 09 пологів та ін
 г) Рішення рекомендаційного характеру. Багато междуна рідні організації приймають рішення з деяких питань, які не володіють зобов'язує силою. Рішення рекомендатель ного характеру створюються міжнародними організаціями, наде леннимі правом давати своїм членам рекомендації по визначений ному колу питань (подібні рекомендації можуть робитися, зокрема, відповідно до ст. 10, 11, 13 і 14 Статуту ООН).
 Рішення Міжнародного суду та арбітражних судів явля ются актами тлумачення або застосування конкретних норм між народного права і не мають сили правової норми.
 Стаття 38 Статуту Міжнародного суду передбачає, що Суд при розгляді переданих йому справ повинен діяти на підставі міжнародного права. Він не уповноважений вносити з трансформаційних змін в чинне міжнародне право, а повинен їм руково дствоваться. Статут прямо відкидає концепцію «судового Прец дента», встановлюючи у ст. 59, що «рішення Суду обов'язково тільки до що у справі сторін і лише у даній справі». З цим застереженням Міжнародний суд може використовувати свої ре ня «як допоміжний засіб для визначення пра вових норм». Отже, відповідно до Статуту Міжнародного суду, його рішення не є частиною процесу створення або зраді ня норм міжнародного права, хоча і роблять на нього вплив.
 У міру просування людства до світопорядку на основі панування права («Rule of Law») роль і значення Міжнародно го суду як головного судового органу ООН зростатимуть.
 Доктрини юристів-міжнародників являють собою погляди фахівців у галузі міжнародного права на пробле ми міжнародного права і мають значення для тлумачення норм міжнародного права та їх подальшого вдосконалення.
 Стаття 38 Статуту Міжнародного суду (про те, що Суд при вирішенні справ може застосовувати «доктрини найбільш квалифициро ванних фахівців з публічного права різних націй ка честве допоміжний засіб для визначення правових норм») говорить лише про роль доктрини в застосуванні міжнародного пра ва. Що стосується розвитку міжнародного права, то тут справа об-варто трохи інакше. Практика свідчить про те, що, на приклад, в питаннях прогресивного розвитку міжнародного пра ва доктрина відіграє значну роль. Вплив доктрини позначається і на визначенні позиції держав при розробці міжнародних договорів на міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях. Тим самим доктрина впливає на розвиток міжнародного права.
 Законодавство конкретних держав та вирішення їх су дов, зрозуміло, не є в повному розумінні слова джерелами міжнародного права, тобто не створюють норм, обов'язкових для міждержавних відносин.
 У частині міжнародно-правової літератури, особливо в анг лійской та американської (але тепер все рідше), робляться посилання на рішення вищих судових інстанцій США і Великобританії як доказ існування тієї чи іншої норми між дународного права.
 Законодавство і судова практика держав можуть і по винні прийматися до уваги при характеристиці їх міжнародно-правової позиції з тих чи інших питань. Збігаються законо давство і судова практика багатьох держав можуть служити поряд з іншими доказами допоміжним засобом для встановлення існування тих чи інших звичайних норм між дународного права, але не більше того.
 Разом з тим оскільки національне право і судова практи ка впливають на формування міжнародно-правової позиції держа ви, вони можуть впливати і на розвиток міжнародного права.
 Для визнання дійсності джерела права междуна рідне право висуває три основні вимоги.
 По-перше, джерело має виходити від компетентних суб'єктів незалежно ектов міжнародного права.
 По-друге, умова визнання дійсності джерел відноситься до самого акту прояви волі. Відповідно з цією вимогою прояв волі має бути ясним і носити нер смьіслени характер.
 Крім вимог ясності волевиявлення держави і не двозначності його характеру, міжнародне право предпіс кість необхідність суворого дотримання міжнародно-правових норм в процесі прояву державами своєї волі. Будь-яке на рушение норм міжнародного права при волевиявленні государ ства тягне визнання недійсності джерела.
 По-третє, умовою, що забезпечує визнання дійсними ності джерел, є вимога, відповідно до якого об'єкт повинен бути реальним, т. е, необхідно його існування протягом певного часу.

« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "2.Источники МІЖНАРОДНОГО ПРАВА"
  1. 1.3. Джерела міжнародного права
      Джерела міжнародного права - це форми, в яких виражені правила поведінки суб'єктів міжнародних відносин і які повідомляють цими правилами якість міжнародно-правової норми. У науці та практиці міжнародного права, згідно з «Словника міжнародного права», під джерелами міжнародного права розуміються «Форми, в яких існують норми міжнародного права, створені в результаті
  2. Питання для самоперевірки
      Сформулюйте поняття міжнародної системи у вузькому і широкому значенні слова. Назвіть відносини, що регулюються нормами міжнародного права. Вкажіть основні риси сучасного права і його найважливіші завдання. Дайте характеристику джерелам міжнародного права. Покажіть загальне і особливе міжнародного договору і міжнародного звичаю як джерел міжнародного
  3. Міжнародно-правове забезпечення охорони навколишнього середовища
      Співробітництво держав у галузі міжнародно-правового забезпечення охорони навколишнього середовища йде за наступними напрямками. Охорона повітряного середовища, клімату, озонового шару. Повітряне середовище є загальним надбанням людства. У 1979р. була підписана Конвенція ОБСЄ про транскордонне забруднення повітря на великій відстані. Транскордонним вважається забруднення атмосферного повітря в
  4. 2.Норма МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
      Норми міжнародного права - це юридично обязатель ві правила поведінки, створювані суб'єктами міжнародного права і регулюють відносини між ними. Юридична обя зательние норм міжнародного права - та головна особ-ність, яка відрізняє їх від інших соціальних норм, функцио нірующіх в міждержавній системі (наприклад, норм між народною ввічливості). Норма міжнародного
  5. 3. ЮРИДИЧНЕ СОДЕРЖАНІЕКОНЦЕПЦІІ панує право: ЦІЛІ, СТРУКТУРНЕ НАПОВНЕННЯ, СПРЯМОВАНІСТЬ РЕГУЛЯТИВНОГО ВПЛИВУ, ЗВ'ЯЗОК З ІНШИМИ порівняти зі своєї Сутність концепції
      Мета концепції - забезпечення торжества вдачі в міжнарод них відносинах, сприяння неухильному дотриманню норм міжнародного права у всіх аспектах діяльності держав, оскільки воно відображає узгоджені інтереси всього світового співтовариства. Концепція передбачає побудову міжнародних відносин на основі високого рівня правосвідомості, добросовісний ності, суворого виконання всіх
  6. А. Принцип сумлінності як загальний принцип права і як один з основоположних принципів сучасного міжнародного права
      Процес становлення принципу сумлінності в межгосу дарчим практиці бере свій початок з першої та другої Гаазьких конвенцій про мирне вирішення міжнародних суперечок 1899 і 1907 рр.., Прийнятих на першій і другій конференціях світу 1899 і 1907 рр.., А також зі Статуту Ліги Націй. У відповідних стати ях цих документів встановлювалося правило про обов'язковість сумлінного виконання
  7. 3.Общая ПРИНЦИПЫМЕЖГОСУДАРСТВЕННОГОСОТРУДНИЧЕСТВА
      До загальних принципів міждержавного співробітництва від носяться наступні. Принцип суверенної рівності держав Принцип суверенної рівності держав включає повагу суверенітету всіх держав та їх рівноправність у міжнародних відносинах. Ці дві складові частини даного принципу можуть розглядатися і як самостійні принципи міжнародного права. Принцип суверенної рівності
  8. 4.ДЕЙСТВІТЕЛЬНОСТЬ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ
      Презумпція дійсності договору та підстави їх дійсності. Дійсний договір, який належним чином укладений суб'єктами міжнародного права, втілює справжнє соглаше ня цих суб'єктів, а його зміст не суперечить основним принципам і імперативним нормам міжнародного права (jus cogens), тобто для того щоб бути дійсним, договір повинен бути правомірним
  9. 5.ООН ЯК МІЖНАРОДНА ОРГАНІЗАЦІЯ
      «Об'єднані Нації» - назва, запропоноване президен тому Франкліном Д. Рузвельтом. Вперше воно було використано в «Декларації Об'єднаних Націй» від 1 січня 1942 під час Другої світової війни, коли представники 26 держав зобо-лись від імені своїх урядів продовжувати спільну боротьбу проти країн «осі». Статут Організації Об'єднаних Націй був розроблений перед-ками 50
  10. Поняття міжнародного права навколишнього середовища, його принципи і ДЖЕРЕЛА
      Міжнародне право навколишнього середовища являє со бою сукупність норм і принципів, що регулюють відносини суб'єктів міжнародного права в галузі охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів. В зі тимчасових умовах ця галузь міжнародного права покликана регулювати відносини держав у галузі охорони навколишнього середовища таким чином, щоб в кінцевому підсумку
  11. Соціальна політика
    Соціальні інтереси і потреби Суспільство складається з соціальних груп, найчисленнішою з яких є класи. У кожної групи є свої інтереси і потреби, які можуть збігатися, а можуть бути несовместітмимі. потреба - це неузгодженість між фактичним і необхідним станом людини або станом соціальної групи.
© 2014-2022  elbib.in.ua