Головна
Соціологія || Фінанси || Економіка || Юриспруденція
Адміністративне право / Арбітражний процес / Земельне право / Історія держави і права / Історія політичних і правових учень / Конституції країн / Міжнародне право / Податки та оподаткування / Право / Прокурорський нагляд / Слідство / Судочинство / Теорія держави і права / Кримінальне право / Кримінальний процес
ГоловнаЮриспруденціяМіжнародне право → 
« Попередня Наступна »
Каламкарян Р.А., Мигачев Ю.И.. Міжнародне право, 2004 - перейти до змісту підручника

2.НОРМА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Норми міжнародного права - це юридично обязатель ві правила поведінки, створювані суб'єктами міжнародного права і регулюють відносини між ними. Юридична обя зательние норм міжнародного права - та головна особ-ність, яка відрізняє їх від інших соціальних норм, функцио нірующіх в міждержавній системі (наприклад, норм між народною ввічливості).
Норма міжнародного права - правило поведінки, звернений ве зазвичай до персонально невизначеному колу суб'єктів між дународного права. Це справедливо насамперед по відношенню до норм загального міжнародного права, які обов'язкові для всіх держав. Що стосується локальних норм, то вони можуть бути як не персоніфіковані, так і персоніфіковані. Наприклад, норми міжнародного договору, в якому беруть участь п'ять чи десять держав, звернені зазвичай не до одного з цих дер жав персонально, а до всіх з них. Норми двосторонніх догово рів теж можуть бути звернені до якогось одного з двох участ ників. Мається багато двосторонніх договорів, де окремі нор ми адресуються конкретного державі, конкретної стороні.
Норми міжнародного права мають імперативно-долженст вующий характер. Юридична обов'язковість є специфи чеський рисою правових норм. Юридична обов'язковість норм міжнародного права - та головна особливість, яка відрізняє
їх від інших соціальних норм, що функціонують в межгосудар-жавної системі.
Норми міжнародного права діляться на диспозитивні і їм-ператівние. Диспозитивними нормами називаються такі норми, від яких держави можуть відступати за взаємною угодою. Імперативні норми (jus cogens) - це норми, які государ ства зобов'язані дотримуватися і не вправі відступати від них навіть по вза імному угодою. Договір між державами, суперечачи щий таким нормам, є юридично нікчемним.
Різниця між імперативними і диспозитивними нормами міжнародного права полягає не в тому, що одні обов'язкові, а інші необов'язкові для держав. Всі міжнародно-правові норми обов'язкові. Але коли мова йде про диспозитивних нормах права, зацікавлені держави можуть укладати договори, що встановлюють інші норми, діяти відповідно до них, і це не буде правопорушенням, якщо не завдає шкоди правам і законним інтересам інших держав. Так, відповідно до загального між родного праву територіальні води є частиною терри торії держави, і іноземне рибальство в них забороняється. Однак дві держави можуть укласти угоду, в відпо вии з яким одне держава дозволяє рибальство у своїх територіальних водах судам іншої держави.
Коли ж мова йде про імперативній нормі, наприклад про прин ціпе незастосування сили в міжнародних відносинах, тоді до говір між двома державами, що дозволяє застосування та кой норми, тобто збройної сили однією державою проти дру гого, і тим самим порушує принцип незастосування сили, недійсний. Вперше це положення було зафіксовано в до говорная порядку у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. (ст. 53).
Виникнення імперативних норм міжнародного права яв ляется результатом зростаючої інтернаціоналізації різних ас пектени життя суспільства, постановчо визначає себе через уста новление постулатів належної поведінки держав в аспекті по будови світопорядку на основі верховенства права (Rule of Law).
Імперативні принципи міжнародного права, позначають мие як основні принципи, закріплені в таких нормоустанові-них документах, як Статут ООН і Декларація ООН про прин ципах 1970 До них належать принципи: незастосування сили та уг троянди силою; мирного вирішення спорів; непорушності кордонів; територіальної цілісності; суверенної рівності держав;

невтручання у внутрішні справи інших держав; добросове стного виконання міжнародних зобов'язань; співробітництва держав; рівноправності і самовизначення народів і націй; ува жения прав людини та основних свобод. Встановлені в порядку приписів належної поведінки, імперативні принципи між дународного права передбачають визнання недійсними ми будь-яких суперечать їм юридичних актів.
Постановочних тут також можна відзначити, що всяке неви конання міжнародно-правової норми передбачає наступ ня певних санкцій.
У міжнародному праві існують санкції, в результаті чого в разі порушення норм міжнародного права виникає ответст венность суб'єктів міжнародного права.
Норми міжнародного права класифікуються за слідую щим підстав:
1. По порядку створення міжнародне право включає в себе наступні види юридичних норм:
а) Договірні норми. Вони створюються шляхом угоди між ду суб'єктами міжнародного права. Узгодженість і взаємна обумовленість волі учасників угоди є самої ха рактерной рисою договірних норм. Узгодженість як один з суттєвих ознак договірної норми обумовлюється тим, що в міжнародного життя питання, що зачіпають інтереси не скількох держав, можуть бути успішно вирішені тільки в порядку добровільної домовленості, досягнутої в результаті взаємних поступок і компромісів юридично рівноправних партнерів.
Не менше значення, ніж узгодженість, має взаємна обумовленість волі при створенні правової норми. Кожна із сторін у договорі отримує права за умови, що на неї покладає ються певні обов'язки. І навпаки, жодна держава не може бути тільки зобов'язаною стороною, не маючи визна леннимі правами. Взаємна обумовленість виявляється і в ході реалізації правової норми в конкретному правовідношенні, так як жодна зі сторін не може розраховувати на сумлінне по ведення свого контрагента, якщо вона сама не виконує належним чином укладена угода.
Все це свідчить про те, що узгодженість і взаємна обумовленість волі, будучи зафіксованими в правовій нор ме, згодом отримують реальне втілення в конкретному правовідношенні, в тісному зв'язку прав і обов'язків суб'єктів. У сучасного міжнародного життя багато її боку регу-
люються договорами. Міжнародний договір став основним ис точником міжнародного права, а договірні норми виступають найбільш частою причиною виникнення правових ставлення ний.
Концептуально, залежно від спрямованості свого регу-лятівного впливу, міжнародні договори оперують в трьох напрямках, що розрізняються: 1) за сферою застосування, 2) за об'єк ектам; 3) по практичному призначенню.
У повній відповідності з різноманіттям договорів та создавае мимі ними нормами складається складна система міжнародних відносин. Договірні норми універсального і загального харак тера (наприклад, норми Статуту ООН та інших універсальних орга нізацій) породжують відповідні їм правовідносини. Те ж саме характерно для регіональних договірних утворень, вича викликають правовідносини регіонального характеру. Дого вірної норми окремих держав не претендують на загальність і навіть на регіональність, проте породжують велику кількість правоот носіння між окремими державами. У реальному житті ме чекаю нормами і правовідносинами зазначених трьох ступенів уста навливаются певні взаємодії та підпорядкованість. Норми універсального і загального характеру визначають рамки регіональних правовідносин і їх правомірність (гл. VII Статуту ООН). У свою чергу, окремі угоди між держави ми та відповідні їм правовідносини також підпорядковуються пра разі виникнення правової регламентації загальних норм, оскільки вони повинні відповідати ствовать Статуту ООН (ст. 103) і основним імперативним нормам міжнародного права.
Договірні норми розрізняються по об'єкту правових ставлення ний. Одні з них направлені на вирішення питань политическо го характеру, що веде до формування великої групи правоот ношений з політичних питань. Інші забезпечують еконо мічного співробітництво держав і утворюють правові отноше ня з економічних питань. Треті регламентують область культурного та наукового співробітництва держав, викликаючи соот ветствующие йому правовідносини. Нарешті, співробітництво дер дарств часто охоплює чисто юридичні питання, породжуючи правовідносини специфічного характеру.
У сучасній юриспруденції міжнародні договори під розділяються в залежності від їх практичного призначення на до говірки правообразующие і договори-угоди. Якщо перші з них розглядаються як джерела права, то друга породжують всього лише окремі правовідносини і регламентують права і обй-

12 занности конкретних суб'єктів. Вітчизняна наука міжна родного права в принципі відкидає подібне поділ міжнародних договорів, вважаючи ту і іншу категорію договорів джерелами міжнародного права. Однак ця загальна правильна оцінка не знімає питання про неоднаковою зв'язку різних норм з возникно веніем правовідносин.
Договори, що створюють імперативну норму або сукупність подібних норм, мають ту особливість, що правовідносини, метушні кається на основі цих норм, можуть сформуватися тільки в буду щем. При цьому суб'єкти таких правовідносин найчастіше конкурують але не визначені. Так, наприклад, ст. 4 Статуту ООН встановлює норму про прийом в члени ООН. Дана норма, по-перше, звернена не до конкретного державі, а до будь-якій державі, отвечающе му вимогу зазначеної статті, по-друге, ця норма розрахована на неодноразове застосування; і, по-третє, не визначено термін, до гда кожне з правовідносин буде реалізовано відповідно до цієї статті. Нарешті, є ще одна ознака норми-розпорядження, що складається в тому, що вона сама є результатом правоотноше ня. Наприклад, держави спочатку вступили в правоотно шення, що з створенням Статуту ООН, і тільки згодом норми Статуту з'явилися передумовою створення багатьох інших пра правовідносинах похідного характеру.
Що стосується так званих міжнародних договорів-сде лок (термін застосований умовно), то вони характеризуються тим, що одночасно: а) створюють норму, б) викликають відповідно до цієї норми правовідносини і в) з самого початку визначають кон кретного суб'єктів такого правовідносини.
Таким чином, якщо в першому випадку ми маємо справу з нормою-приписом, розрахованої на застосування в майбутньому, то у дру ром випадку перед нами конкретна норма і відповідне йому правовідносини. Отже, хоча згадані дві групи до говірок і виступають в однаковій мірі джерелами междуна рідного права, однак створювані ними норми мають особливості, що відбиваються у специфіці міжнародних правовідносин.
Б) Норми звичайні. Як наголошується в подп. «Б» п. 1 ст. 38 Ста тута Міжнародного суду, останній при розгляді справ кро ме договірних норм застосовує «міжнародний звичай, як до Доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми». Тим самим підкреслюється регулююча роль звичайної норми, яка поряд з договірної нормою є предпосил кой правовідносини.
Проблема звичайних норм міжнародного права дуже складна, а тому викликає чимало суперечок і різних оцінок в теорії, ко-торие відбивають у собі різні тенденції в міжнародному житті. При цьому звичайні норми продовжують ще існувати і виконувати досить значну роль у регламентації междуна рідних відносин.
При порівнянні договору та звичаю звертає на себе увагу та обставина, що на відміну від договору у звичаї правова норма найчастіше виражена не цілком чітко і виразно. Вона до те му ж не сформульована і не зафіксована в письмовому вигляді. Тому Міжнародний суд чи інший орган виводять звичайні норми з практики держав, з історичних прецедентів, бо такі норми, як правило, формуються в процесі боротьби і співпраці держав, в ході їх спілкування і повторюваних, із голосом дій. Для того щоб склалася звичайна норма, потрібен певний час, і дана обставина найкраще свідчить про те, що стрімкий розвиток міжнародного життя і відносна тривалість формування звичайної нор ми є відображенням протилежних тенденцій современ них міжнародних відносин.
Повторення одних і тих же відносин між державами (абсолютної сходності, звичайно, тут не потрібно) веде до при знанню склалася звичайної норми, тобто до свідомості того, що з неї випливають певні права та обов'язки для багатьох го сударств. Звідси визнання звичайної норми однією державою недостатньо. Визнання має бути колективним, з якого і виникає зв'язаність держав. Зрозуміло, ця зв'язаність не виражена так виразно, як у договорі, однак наявність такої взаємопов'язаності має бути все ж очевидним.
Сфера застосування звичайної норми різна в залежності від того, яка кількість держав фактично визнає ту чи іншу норму обов'язкової для себе. Звідси звичайна норма може бути загальновизнаною або локальною. Відповідно, і правоот носіння, породжувані такою нормою, поділяються на всеоб щие або локальні.
Визнання звичайної норми державами за своїм утримуючи нию висловлює згоду цих держав з даною нормою. Однак на відміну від згоди, яке фіксує договірна норма, согла се зі звичайною нормою має свої особливості. Воно не пов'язане з підписанням, ратифікацією та іншими формами вираження согла ся, існуючими в договірному праві. При визнанні звичайної норми згоду носить фактичний характер, воно виводиться з по ведення держави, а не з підписання і ратифікації. Тому

 14 не можна розглядати згоду з договірної нормою і згоду з нормою звичайної як тотожні за своєю формою та змістом дії.
 Якщо в договірному праві правовідносини логічно випливає за створенням правової норми, то при формуванні звичаю відпо ствующая норма формується тільки після неодноразового повто ренію подібних за формою і змістом правовідносин. Таким чином, правовідносини деякий час існують без право вої норми до тих пір, поки практика не створить таку норму. Вме сте з тим згоду держав з певною звичайною нормою ви крісталлізовивается поступово, у міру того як вони, від випадку до випадку, вважають для себе певну поведінку обов'язковим. Інакше кажучи, звичайна норма повільно входить у загальну систему норм міжнародного права, а потім так само повільно втрачає значення у міру того, як держави перестають вживати її у своїй практиці.
 Звичайна норма може перетворитися на договірну - шляхом включення її в конкретні міждержавні угоди або шляхом її кодифікації. Перетворення звичайної норми в договірну сприяє прогресивному розвитку міжнародного права, по-скільки такий розвиток сприяє більш чіткої регламентації прав і обов'язків держав, які утворюють зміст правовідносин, і разом з тим забезпечує зміцнення законно сті та правопорядку в міжнародних правовідносинах.
 За сферою дії розрізняються універсальні, регіональні Цінні та локальні норми міжнародного права.
 Універсальні норми поширюють свою дію на всіх або більшість суб'єктів міжнародного права (наприклад, норми Статуту ООН).
 Регіональні - діють в межах одного регіону.
 Локальні - регулюють взаємини двох або несколь ких суб'єктів міжнародного права.
 При розгляді питання про норми, що складають між народне право, істотне значення має питання про старих і нових нормах.
 Сучасне міжнародне право складалося протягом багатьох століть. Тому в ньому є норми, створені в наші дні, і разом з тим збереглися деякі норми і принципи, віз нікшего десятки і навіть сотні років тому.
 Зрозуміло, за такий тривалий час склад суб'єктів між народного спілкування не моґ залишатися незмінним; Деякі! го- сударства, минулого брали участь у створенні правових норм, або змінили своє соціально-економічний устрій, або зовсім зійшли з історичної сцени. Інші - виникли знову і не брали безпосередньої участі у створенні багатьох норм міжнародного права, які нині існують.
 Таким чином, загальна сукупність норм міжнародного пра ва не може розглядатися тільки як результат правотворчої діяльності сучасних держав. Вона є плодом діяль ності багатьох поколінь. Отже, по відношенню до з тимчасовим суб'єктам міжнародного права норми міжнарод ного права умовно можна поділити на дві групи: нові нор ми, створені сучасними учасниками міжнародного про домлення; старі норми, що збереглися від минулих епох і застосовувані в наші дні.
 З урахуванням викладеного, говорячи про старих і нових нормах між народного права, можна відзначити наступне:
 по-перше, в міжнародному праві не виключено використання ня старих правових норм для регулювання відносин між державами, якщо ці норми сумісні з потребами сучас менной міжнародного життя;
 по-друге, не можна механічно виходити з припущення, що якщо держава підпорядковує свої міжнародні відносини якийсь правовий нормі, то воно неодмінно є і творцем цієї норми (в даному випадку достатньо згоди з нормою, кото раю створена в минулому);
 по-третє, кожне нове держава, вступаючи в міжнародне життя, по необхідності сприймає, як правило, вже сущест вующую систему правових норм і тільки в подальший час вносить свій внесок міжнародне правотворчість. Спадкоємство ність в даному випадку неминуча, оскільки кожна держава змушене рахуватися з співтовариством держав, яке суті ет об'єктивно, так само як об'єктивно існує система норм, ре що регулюють відносини між членами даного співтовариства.
 Сучасне міжнародне право є общедемократіче ським з вельми складним вольовим змістом його норм і принци пов. Ця складність знаходить прояв у міжнародних правоотно шениях, які стосовно до конкретних держав більш адекватно виражають вольову сутність міжнародних ставлення ний.
 Таким чином, міжнародні правовідносини, маючи єдину юридичну передумову для свого виникнення, набуваючи-

 16 ють істотні відмінності за своїм вольовому змістом в зави ності від того, що вони виникають не тільки в результаті реалі ції норм права, але і їх конкретизації, втілення в реальне міжнародне життя з усіма її особливостями і вельми слож вими перипетіями.
 Наявність у міжнародному праві різних тенденцій в при менении норм права робить вельми актуальною боротьбу за єдине за нимание норм права, за їх точне дотримання. Встановлюваний нормами права порядок взаємовідносин держав утворює зі бій міжнародний правопорядок. Всякі спроби спотворити з тримання норми права в конкретних правовідносинах ведуть до його порушення.
 Мінімальною вимогою для міжнародного життя являють ся дотримання загальнодемократичних приписів сучасного міжнародного права. Без суворого дотримання даного миниму ма не може бути забезпечений твердий міжнародний правопоря док і суворе дотримання міжнародної законності.
 Створення норм міжнародного права - це процес, проис ходить в міждержавній системі, це частина її функциониро вання. Даний процес протікає відповідно до норм між народного права, регулюючими процес нормотворення.
 Суб'єктами створення норм міжнародного права є держави і міжнародні організації. Разом з тим необхідно відзначити, що чільна роль у створенні норм міжна родного права належить державам, оскільки ними розробляти вають і приймаються їх найбільше число. Втім, междуна родно-правові норми, створювані міжнародними організує ціями, теж залежать від волі держав.
 Процес створення норм міжнародного права проходить дві стадії:
 узгодження волі держав щодо змісту пра-вила поведінки;
 узгодження волі держав з питання визнання даного правила в якості юридично обов'язкового.
 Зміст волі держави складає його міжнародно-правова позиція. Міжнародно-правова позиція держави включає загальне ставлення держави до міжнародного права, його прогресивному розвитку і дотримання принципів і норм, уявлення про характер міжнародного права, його ролі в загально стве, принципи і норми, за впровадження в міжнародне право до торих держава виступає, розуміння принципів ї норм дейст ^ вующего міжнародного права і т.д. Коротше кажучи, международ но-правова позиція держави - це позиція держави з усіх питань міжнародного права, виражена не тільки в його заявах, але і насамперед у реальному поведінці і діях. Міжнародно-правова позиція держави як частина його зовн ній політики відображає національні інтереси держави.
 У сучасному світі спільні інтереси, що випливають з категори чеський необхідності вирішення глобальних проблем, роблять все більший вплив на зовнішню політику держав і, таким чи тельно, на їх міжнародно-правову позицію. Тому не обхідно, щоб специфічні інтереси держави були узгоджен ни із загальними інтересами людства.
 Для створення норм міжнародного права не вимагається іден тичності воль держав, що беруть участь в їх освіті. Для це го достатньо, щоб вони були узгоджені в тому, що стосується пра вила поведінки і визнання його в якості юридично обов'язковий-ного.
 Важливо відзначити, що норми міжнародного права - плід не нової, єдиної вищої волі, а результат узгодження волі суб'єктів тов міжнародного права, і в цьому полягає їх сутнісне відміну від норм внутрішньодержавного права.
 Процес узгодження волі держав, що завершується созда ням норми міжнародного права, включає взаємозумовлені ність цих воль, що виражається в тому, що згода держави на визнання тієї чи іншої норми як норми міжнародного права дається під умовою аналогічного згоди іншого государ ства або інших держав. Інакше кажучи, кожна держава, приймаючи ту чи іншу норму міжнародного права і, таким чи тельно, зобов'язуючись її дотримуватися, розраховує на те, що інші держави так само, як і воно, берегтимуть цю норму.
 У нормах міжнародного права виявляється узгоджена, колективна воля держав, детермінована економічно мі і політичними факторами міжнародного життя. В силу це го суб'єктивне право в міжнародному праві виникає від кол колективної волі кількох держав. Тому, якщо під внутріго Державному праві ми маємо справу з волею законодавця і волею суб'єктів правовідносин (не наділені правом створення право вих норм), то в міжнародному праві взаємодіє узгоджений ная, колективна воля, виражена в нормі права, з волею від ділових суб'єктів міжнародних правовідносин .
 У ході міжнародного співробітництва держави створюють

 IS норми об'єктивного права. Разом з тим ці об'єктивні норми визначають міру можливої поведінки учасників конкретних правовідносин, тобто є джерелом виникнення визна ділених суб'єктивних прав. При цьому загальною передумовою як для створення норм права, так і для виникнення суб'єктивних прав є суверенітет держав як іманентна якість суб'єктів міжнародного права.
 Говорячи про колективній волі і волі учасників конкретного правовідносини, необхідно мати на увазі, що ці волі можуть сов падати в тому сенсі, що їх носіями виявляються одні й ті ж суб'єкти. У такому випадку коло суб'єктів, що створили норму права, збігається з колом учасників міжнародного правовідносини, що виник на підставі даної норми. Така ситуація характер на для всіх двосторонніх міжнародних договорів, хоча не ис-ключами можливість, коли і багатосторонні договори викликають аналогічні наслідки.
 Але колективна воля і воля учасників правовідносини мо жуть не збігатися. Наприклад, Статут ООН є узгодженим вольовим актом багатьох держав (первісними учасниками Статуту ООН в 1945 р. було 50 держав, нині кількість дер дарств - членів ООН досягла 191). Разом з тим на основі цього документа виникає безліч правовідносин з обмеженим колом учасників. У результаті за своїм обсягом воля, виражений ная в нормі, і воля учасників правовідносини не збігаються. Від сюди випливає логічне вимога про відповідність окремих до говірок і угод приписами Статуту ООН (ст. 103).
 Вольове зміст імперативних норм за змістом ст. 53 Вен ської конвенції про право договорів характеризується саме тим, що вони виражають волю більшості держав (це принципи і нор ми загальновизнані). У силу цього окремі договори і угоді ня, так само як і правовідносини, що виникають на їх основі, не повинні суперечити імперативним нормам міжнародного права.
 Узгодженість і взаємозумовленість воль держав -
 дві суттєві риси процесу створення норм міжнародного права. Якщо узгодженість воль говорить про їх спрямованості на визнання певного правила в якості правової норми, то взаємозумовленість означає їх взаємопов'язаність. Це прин цип взаємності, який закладається при створенні норм між народного права і проявляється в процесі їх функціонування. Те, що норми міжнародного права являють собою продукт узгодження і взаємозумовленості воль держав, є найважливішим їх відмінністю від норм внутрішньодержавного права.
 У процесі створення норм міжнародного права держави виступають як суверенні і рівноправні суб'єкти. Тому їх волі юридично рівнозначні. Це юридична рівність має велике значення, хоча воно відображає лише один аспект відносин держав у даному процесі. Воно є найважливішим принци пом будь-якої міжнародної конференції, на якій розробляється ються міжнародні договори. Кожна держава має право сама стоятельно визначати свою міжнародно-правову позицію. При голосуванні тексту договору на міжнародній конференції кожна держава має один голос.
 Юридична рівність держав у процесі створення норм міжнародного права означає, що більшість держав не вправі створювати норми, обов'язкові для меншості, або пи таться нав'язувати ці норми іншим державам. Винятком є юридично обов'язкові резолюції міжнародних організацій, які приймаються більшістю голосів членів органи зації. Однак такі норми поки що відіграють незначну роль у загальній системі міжнародного права. Але в основі створення і цих норм лежить угода - статут міжнародної організації.
 Є інший аспект процесу узгодження волі держав - фактичні обставини, які в основному і визначають міжнародно-правову позицію держав і вирішальним чином впливають на процес узгодження воль. Ці фактичні обстоя тва різноманітні. Процес створення норм міжнародного права відбувається в міждержавній системі, де стикаються різні інтереси держав, позначається їх фактична роль у тих чи інших питаннях, їх вплив у міжнародних справах.
 Так, при розробці міжнародно-правових норм, що стосуються ся припинення гонки ядерних озброєнь і їх скорочення, есте ственно, вирішальна роль належить державам, що володіє ядерною зброєю, оскільки в міждержавній системі немає влади, яка могла б декретувати обов'язкові для цих го сударств норми права.
 З іншого боку, в питаннях міжнародного морського права, наприклад, на III Конференції ООН з морського права, де мова йшла головним чином про правовий режим просторів, що не принади лежачих державам, велику роль грали розвиваються держа ви в силу своєї численності, хоча їх участь в неналежного використання Світового океану незначно.

 20 Певні особливості має створення звичайних норм ме ждународного права. У подп. «Б» п. 1 ст. 38 Статуту Міжнародно го суду, який є єдиним загальновизнаним доку ментом з цього питання, про звичайні норми міжнародного права сказано наступне: «Міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми».
 Процес формування звичайних норм міжнародного права відрізняється від процесу створення договірних норм, але сутність його залишається та ж - узгодження волі держав з метою встановлен ня обов'язкових для цих держав норм міжнародного права.
 Стаття 38 Статуту Міжнародного суду говорить насамперед про «загальної практики» як перший підставі створення звичайних норм міжнародного права. Загальна практика необов'язково оз начає практику всіх держав. Нерідко певні государ ства з тих чи інших причин не можуть мати практичного досвіду та з деяких питань. Наприклад, держави, у яких немає морського узбережжя, не можуть мати практики рішення в питаннях визначення ширини територіальних вод, прилеглих зон, шельфу і т. п.
 В результаті першої стадії узгодження волі держав обра зуется звичай, тобто правило поведінки, якому зазвичай сле дмуть держави, але яке ще не є правовою нормою. Разом з тим необхідно відзначити, що повторення одних і тих же дій може і не привести до створення звичаю.
 Для того щоб стати нормою міжнародного права, обикновен ня повинно пройти другу, завершальну, стадію, що складається в узгодженні воль держав щодо визнання обикновен ня в якості правової норми. Це випливає зі статті 38 Статуту Міжнародного суду, в якій йдеться про практику, «визнаний ної в якості правової норми».
 Визнання або прийняття державою того чи іншого звичайного правила як норми права означає вираження волі государ ства, згода держави розглядати таке звичай як норму міжнародного права. Щоб звичай стало нормою міжнародного права, недостатньо визнання його таким од ним державою. Для цього необхідно, щоб два або більше го сударств визнали таке звичай нормою міжнародного права. Це і означає узгодження воль держав щодо визнання звичаю нормою міжнародного права. Таке при знання включає, природно, і взаємозумовленість цих воль. Кожна держава дає згоду дотримуватися звичай в якос- стве норми міжнародного права під умовою, що інше або інші держави теж будуть визнавати це звичай нормою міжнародного права.
 Узгодження воль держав щодо визнання того чи іншого звичаю міжнародно-правовою нормою є про цес. Це процес поступового наростання визнання обикновен ня в якості обов'язкової правової норми і одночасно про-цес розширення кола держав, які дане звичай визнають правовою нормою.
 Як вже вказувалося, звичайні норми реально завжди возника ють у практиці обмеженого числа держав. Звичай, ко торое може бути локальним або широко поширеним, буду чи визнано двома або більше державами в якості правової норми, стає такої. Для того щоб стати нормою загального міжнародного права, воно має бути визнане всіма або поч ти всіма державами. Розширення сфери дії звичайної нор ми є в деякому роді аналогічним тому, що має місце стосовно договірних норм міжнародного права. Договірні норми дуже часто створюються небагатьма державами, а потім коло учасників договору значно розширюється. Держави, що не брали участь у створенні міжнародного договору та присое дінівшіеся до договору, і держави, що не брали участь в созда нии звичайних норм міжнародного права і визнали звичайні норми міжнародного права, знаходяться в однаковому положенні нії.
 По суті, як концепція узгодження воль держав, так і панівна концепція - практика плюс opinio juris - ис ходять з того, що для утворення звичайної норми міжнародно го права необхідно, по-перше, існування міжнародної практики, інакше кажучи, існування сформованого в практиці держав правила поведінки, і, по-друге, визнання цього пра вила як міжнародно-правової норми.
 Досягнення такого розуміння було б важливо, так як широко поширене в зарубіжній літературі думку, що процес об разования звичайних норм міжнародного права відбувається без участі волі держав, тобто спонтанно, дає можливість для про довільній висновків про наявність або відсутність тих чи інших норм міжнародного права.
 У рамках дослідження процесів створення норм міжна родного права серйозну концептуальну навантаження набуває вияв лення співвідношення моменту встановлення правової норми, момен-

 22 та виникнення на її основі конкретного правовідносини і мо мента реалізації суб'єктивних прав.
 У міжнародному праві в більшості випадків момент уста новлення правової норми і момент виникнення правоотноше ня збігаються. Тут знову-таки позначається та обставина, що держави є одночасно і творцями норм між-народного права, та учасниками правовідносин, що виникають на підставі цих норм. Однак ця загальна передумова НЕ исклю чає можливості, коли момент створення норми права і момент виникнення правовідносин за часом не збігаються. Разом з тим можуть мати місце випадки, коли суб'єктивні права виникають з моменту вступу суб'єктів у конкретні правовідносини.
 У цьому плані всі норми міжнародного права можна подрузі ділити на дві групи: норми, які породжують правовідносини і суб'єктивні права відразу ж після їх встановлення, і норми, розраховані на виникнення правовідносин і суб'єктивних прав в майбутньому. Прикладом другої групи можуть служити норми, що містяться в Женевських конвенціях про захист жертв війни 1949 р. За цим нормам суб'єктивні права держав виникають тільки з моменту виникнення ситуацій, передбачених цими конвенціями.
 У тому, що стосується моменту реалізації суб'єктивного права, то він цілком залежить від бажання відповідного держави скористатися цим правом.
 Сказане свідчить про те, що момент встановлення нор ми, момент виникнення суб'єктивного права і момент реализа ції суб'єктивного права можуть збігатися чи ні. Крім того, мо жуть наложиться два моменти при розбіжності третього і т. д. У ка ждом конкретному випадку виникають правові ситуації, що мають важливе практичне значення як для оцінки правовідносини і змісту суб'єктивного права, так і для можливих термінів його реалізації.
 У міжнародному праві існує особливий порядок створення норм об'єктивного права, який нерозривно пов'язаний з угодою ем суб'єктів. У цьому зв'язку сама норма виступає як результат ус тановления правовідносини між державами. Тому сама постановка питання про існування правовідносини поза зв'язку з нормою права або, навпаки, норми права окремо від правоотно шення немислима, оскільки держави виступають і як співтворців Чи норм права (для чого вони вступають у правовідносини), і як суб'єкти конкретних правових відносин Л На противагу цьому у внутрішньодержавному праві норма об'єктивного права створюється спеціальними законодавець вими органами, і з цих норм можуть безпосередньо витікати права та обов'язки для певних суб'єктів. У цьому сенсі суб'єктивні права і можуть існувати поза рамками правоотноше ня. Маючи особливий порядок створення норм об'єктивного права, ме ждународного право не знає подібних ситуацій.
 Разом з тим у міжнародному праві виникають ситуації, кото яких немає у внутрішньодержавному праві. Йдеться про яка зустрічає ся розходженні кола суб'єктів, які беруть участь у створенні норм об'єктивного права, і того кола, який охоплюється конкурують вим правовідносинами. Наприклад, Статут ООН є нормативним актом, під яким стоять підписи більшості держав зі тимчасового світу. У даному випадку в наявності складне, многосторон неї правовідносини з певними правами і обов'язками для всіх членів ООН. Але на підставі Статуту ООН і його норм від слушні конкретні держави можуть вступати і практично вступають у правові відносини, які пов'язують тільки їх і з яких випливають права і обов'язки тільки для даних дер дарств. Таким чином, на підставі найбільш загального правоотно шення виникають правовідносини між конкретними суб'єкта ми, з яких випливають відповідні суб'єктивні права для учасників цієї угоди. 
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "2.Норма МІЖНАРОДНОГО ПРАВА"
  1. 2.1 Економіка підприємства в системі права
      Економіка підприємства регулюється безліччю норматив - них актів, які розрізняються за рівнем і виду органу, видавши шего акт. Залежно від того, яким органом прийнято норматив - ний акт, визначається його юридична сила. Нормативні акти поділяються на закони, акти Федераль них органів державного управління, акти федеральних орга нов виконавчої влади, акти виконавчих
  2. 1.Арбітражние суди - федеральні суди
      Конституція РФ і Федеральний конституційний закон від 31.12.1996 р. N 1-ФКЗ "Про судову систему Російської Федерації" * (3) відносять арбітражні суди до федеральним судам. На рівні суб'єктів Російської Федерації не можуть створюватися судові органи, наділені правом вирішення справ, віднесених до ведення арбітражних судів. Система арбітражних судів грунтується на загальних принципах і положеннях
  3. 2. Окремі види джерел арбітражного процесуального права
      Конституція РФ (гл. 7), де закріплені основні положення про судову владу, принципах її функціонування. Конституція РФ тепер підлягає безпосередньому застосуванню в судовій практиці. Так, саме ст. 46 Конституції РФ (ч. 1) як джерело арбітражного процесуального права була покладена в основу постанови Конституційного Суду РФ від 03.02.1998 р. N 5-П "У справі про перевірку
  4. 2.Закон
      Законність в найбільш загальному розумінні - це відповідність рішення арбітражного суду вимогам норм матеріального та процесуального права. У рішенні мають бути зазначені норми матеріального та процесуального права, якими керувався арбітражний суд при вирішенні справи, що необхідно для контролю за діяльністю судів першої інстанції з боку вищестоящих судів. Законність з точки
  5. § 2. Джерела арбітражного процесуального права
      Джерелами арбітражного процесуального права є ті фор ми, в яких зовні закріплюються і функціонують відповідаю-щие правові норми. Одним з підтверджень існування самостійної від раслі права, як привило, є наявність системи нормативних кодифікованих актів, що регулюють однорідні обществен ні відносини. Цій умові повністю відповідає арбітражне процесуальне
  6. Глава 1. Основи конституційного ладу
      Стаття 1 1. Російська Федерація - Росія є демократичне федеративну правової держави з республіканською формою правління. 2. Найменування Російська Федерація та Росія рівнозначні. Стаття 2 Людина, її права і свободи є найвищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина - обов'язок держави. Стаття 3 Розділ 1. Носієм суверенітету і
  7. 1.6. Правові основи і правове забезпечення державного управління економічними об'єктами, процесами, відносинами
      У цивілізованому суспільстві, державі, щоб керувати економікою, тобто впливати на економічні об'єкти, процеси, відносини, спрямовувати та регулювати їх, необхідно мати на те правові підстави. Саме здійснення управління, використовувані форми, методи, способи також повинні спиратися на встановлені законом правові норми, установки, обмеження. Сказане повною мірою відноситься і
  8. 1.1.4. Ліга Націй
      Військові конфлікти створювали передумови для розвитку норм міжнародного права. Наслідки Першої світової війни змусили світову спільноту переглянути норми міжнародного права щодо захисту мирного населення і обмеження міжнародних конфліктів. Створення Ліги Націй як органу було покликане розробити систему міжнародних угод щодо введення економічних і військових санкцій
  9. 1.1.5. Післявоєнний період
      Найбільші світові катаклізми, такі, як Столітня війна, Перша і особливо Друга світові війни викликали найсильнішу потребу в такій системі норм і законів, яка запобігла б величезні страждання і втрати серед мирного населення. Справа, розпочата Лігою Націй та іншими міжнародними організаціями у сфері розробки міжнародних правових норм, було продовжено Організацією Об'єднаних Націй
  10. 1.1.6. Сучасне міжнародне звичайне право
      Найбільш важливою рисою у розвитку сучасного міжнародного права є концепція «згоди». У період, що передує Другій світовій війні, країни не були пов'язані будь-якими договорами, проте формально погоджувалися з тим фактом, що такі договори необхідні. Проте все це не перешкоджало порушення цих договорів. Сучасна міжнародна практика вказує на те, що достатньо
  11. Соціальна самоорганізація і управління
    Спонтанність соціальної самоорганізації і планованих соціального управління Соціальна самоорганізація - це впорядкована поведінка суб'єктів, які переслідують власні інтереси і цілі і при цьому добровільно дотримуються прийняті в даному суспільстві норми, не потребуючи в особливому органі контролю
© 2014-2022  elbib.in.ua